Українська мова є надзвичайно красивою, багатою та милозвучною  мовою. Нею писали  і  пишуть, розмовляли і розмовляють талановиті поети, письменники. З давних давен наші пращури прагнули, щоб на Україні звучала українська мова. Але в сьогоденні все це забулося і в нашій державі тепер хочуть зробити дві державних мови: українську та російську.


18 березня 2012 р. Президент України Віктор Янукович заявив, що Україна найближчим часом прийме закон про дві державні мови - українську та російську. "У цьому зацікавлена Україна, в цьому зацікавлені люди, в цьому зацікавлене населення, яке розмовляє в основному на двох мовах - українській та російській". У своєму першому післявиборчому інтерв’ю перед російськими засобами масової інформації Віктор Янукович сказав: «Перше рішення, яке ми мусимо ухвалити, - це імплементувати Європейську хартію мов, що дасть можливість російськомовному населенню та іншим народам розмовляти рідною мовою». Але за цією хартією, російська мова ніяк не підпадає під означення регіональної мови або мови меншин, які захищає Європейська хартія, навіть більше – її права значно краще захищено, аніж цього вимагає Хартія для загрожених мов.

На мою думку,  в Україні має бути одна державна мова – українська. Хоча кожна мова має право на існування. І не потрібно переслідувати ні тієї ні іншої мови, потрібно ставитися до них з повагою. Якщо ми живемо в Україні, то найперше ми маємо знати – державну, нашу прекрасну українську  мову, а вже потім російську, англійську.

 Російську мову потрібно вивчати в школах України як предмет, виділити на неї програмні години в необхідному обсязі, адже це є мова сусідньої великої держави. У нас багато спільного з російським народом, але ми - також велика суверенна держава і державна мова у нас повинна бути одна: українська. Ми не повинні забувати про суспільно-моральну гідність, про те, що викликає і підтримує загальну повагу, почуття гордості, бо без цього ніколи не матимем власної гідності і самоповаги.

Мовно-культурне протистояння існує завжди і по всьому світові. В умовах глобалізації мова країни що має більш сильну культурну індустрію  намагається витіснити  національну мову в медійної середовищі певної держави. Якщо держава не чинить опір – невдовзі вона говоритиме мовою «медійного окупанта». Прикладів цьому – безліч.

У Ірландії національна ірландська мова має конкурувати з англійською - мовою за якою стоять Англія та США. Нині навіть за офіційною статистикою, особи що володіють ірландською складають 1/4 населення країни і тенденції до збільшення їхнього числа не спостерігається попри всі намагання уряду.  

Мовне питання – довічний камінь спотикання у Бельгії. Нідерландомовна Фландрія витрачає шалені кошти на підтримку своєї національної ідентичності, але нічого не може зробити з франкомовною Валонією. Складно поширювати на Валонію нідерландську мову, маючи у конкурентах медіапростір і кіноіндустрію цілої Франції. Сама Франція чинить шалений опір британізації свого культурного простору. Щороку Франція витрачає до 4 млрд євро на популяризацію в світі своєї культури.  А от українці не можуть собі дозволити витрачати великі кошти на підтримку своєї мови. Українці не мають адміністративних важелів, аби зупинити русифікацію своїх дітей. 

Прихильники «двомовності» часто наводять приклад Бельгії, Швейцарії, Фінляндії, Канади, Фрнції або Ірландії. Але всі ці приклади нічого не варті. Бельгія, Швейцарія та Канада є поліетнічними державами. Це означає, що країни було утворено різними етносами, що, внаслідок певних політичних умов, об’єднались в одну націю. У Швейцарії кожен кантон, окрім столичного округу, Фрибурґу, Невшателю та Ґраубюндену, має одну, офіційну мову, обов’язкову для вивчення та використання в публічній сфері. Оскільки Швейцарію сформовано з частин французької, німецької та італійської етнічних територій, саме ці мови є панівними на власних територіях. Але неможливо вимагати німецьомовного документу, або спілкування німецькою від чиновника, наприклад у Тічіно  тощо.

 

Єдність мови – це єдність нації, а особливо, якщо питання роздувають штучно, перед виборами – це не сприяє об’єднанню суспільства, а навпаки.Таким чином, наявність кількох офіційних мов – не вирішує проблеми у державі і є неефективним інструментом у вирішенні мовних і національних проблем.